Навіть зараз, через стільки років, як уперше пронулани його гострі кути, приспів «Smells Like Teen Spirit» досі звучить украй небезпечно: надто гучно, надто потворно, надто засмучено для будь-якого мейнстриму. Але перший постріл альбому «Nevermind» не просто позначив малоймовірний прорив тріо із Сіетла, він поставив догори дриґом популярну культуру так, що ми відтоді чогось подібного ніколи не бачили. Панк став попом, гранж став мовою глобального спілкування, стіни індустрії розлетілися на друзки, а вокаліст Курт Кобейн, як не пручався, був проголошений голосом покоління, якому так бракувало катарсису — і все це сталося нібито за ніч. Проте другий альбом Nirvana особливим робить не його лють, а його чиста невинність. Адже яким би нав’язливим та їдким він часто не видавався, це ніколи не шкодило мелодії чи пісенній майстерності, або гуманізму. Стара гвардія була, до речі, жива й у формі: і Metallica з «Black Album», і двоплитник Guns N’ Roses’ Use Your Illusion легендарно вийшли десь у той самий час, що й «Nevermind». І хоча альбом продавався так само чудово, як і ті — він на якусь мить на початку 1992 року навіть випередив «Dangerous» Майкла Джексона за рівнем продажів у США, — вплив Nirvana виявився значно більшим за економічні показники. Він проторував шлях для поколінь прогресивних артистів — від Radiohead до Біллі Айліш. Учасники гурту постали не як боги, а як звичайні (утім, вкрай чутливі) смертні. Будучи альтернативою красунчикам у шкіряних штанях, вони запропонували гордий фемінізм, волали, доки не відмовляв голос («Territorial Pissings»). Замість відполірованих павер-балад, вони продукували щось крихке й необроблене («Polly» та «Something in the Way»). Гнів Nirvana виражався не лише в текстах, але й у подачі. Жодні мудрість або злість Кобейна не зрезонували б у культурі так сильно, якби не його особлива чутливість до мелодії, яка завжди знаходила шляхи як зробити мудрість і лють трохи менш травматичними.